Бачу нові суспільні тенденції, які зумовив карантин. Одна з них – перехід з покупками в онлайн. Знайти зручні сервіси допомагало те, що люди ділилися у фейсбуці. Так знайшла українських виробників якісного одягу, який відповідає моїм естетичним потребам. Цього точно не сталося б, якби не карантин, – раніше погоджувалася на інші варіанти без акценту підтримки своїх.
Тенденція «підтримай свого» – вона загалом світова, народилася одночасно в багатьох спільнотах. Це проєкція прадавнього спільного досвіду – виживати разом легше. У Франківську проявилася у малих спільнотах, як-от «Save FOP Galicia». Ми зацікавлено тестували продукти, розуміючи, що основна складова нашого інтересу – не просто поїсти, а підтримати локальний бізнес. Свідомо вибирали продукти там, де працює не одна родина. Як-от ферма «Дубовий кут», де готують сири кільканадцять сімей з одного села. Покупками ми мали намір підтримати їхнє об'єднання, показати, що воно життєздатне.
Свідомо тепер лайкаю всіх українських виробників, які пишуть про свої бренди. Раджу спільноту «Мейд ін Юкрейн», яка щодня розказує про українських виробників різної продукції. Не так замовляю, як лайкаю, – це той момент, коли розумієш, що один рух пальця може комусь допомогти знайти те, що потрібно.
До потреб. На карантині прийшло несподіване усвідомлення, що мені потрібно в 10 разів менше речей, ніж маю в шафі. І якщо карантини стануть нашою буденністю, то в принципі найбільш потрібний якісний одяг для перебування вдома. В мережі ходив мем, що найважливішими речами на карантині виявилися кава, інтернет, піжами і алкоголь, – вдячна тому, хто помітив і означив. Це стало поштовхом перетрусити гардероб і змінити стиль. Зміна стилю для мене є відображенням моїх внутрішніх змін – це нове проявлення себе. І це про чесність зі собою і світом у невербальному спілкуванні – дивіться, я тепер інша, тепер така.
Чесність із собою і більша уважність до себе – це теж надбання карантину. Був час і можливості прислухатися до себе, виявити і зрозуміти свої справжні бажання. Це про справи, які треба було подоробляти, – як кожен собі думав. Раніше працювала установка «немає часу», але карантин її зніс. І виявилося, що доробляти не хочеться. Коли я спробувала доробити, зрозуміла, що це суперечить моєму теперішньому світогляду. І доробити всупереч – це ніби зґвалтувати себе. Вперше зважилася написати людям, які чекали завершення, що його не буде, – і, на мій великий подив, вони зрозуміли й подякували. Відтак утвердилася ще більше, що чесність зі собою є базовим способом комунікації з собою і зі світом.
Також на карантині викристалізувалося усвідомлення, що задоволення від роботи є ведучою мотивацією її робити. І вміння розрізняти бажання і рутину важливе, щоби не засмічувати своє життя – не робити його собі ненависним.
Карантин став для мене і ще може стати для когось часом переосмислення. Карантин як стрес – це підстава зупинитися і дати собі відповіді на запитання: хто я є? яка я є? чого я насправді хочу і чого не хочу? що залишаю в своєму житті, а від чого відмовляюся – що готова залишити в минулому? Карантин може дати змогу зазирнути в себе глибше, ніж ми це зазвичай робимо. Тут важлива практика спостереження за своїм життям і чесний діалог зі собою – от для чого варто зупиняти колесо щоденних справ. Постійний біг веде до знечулення – рух є, але немає радості і задоволення від того, що робиш.
Важливо сформулювати відповіді на підставові запитання письмово – писання не дасть змоги мозку зманіпулювати смислами. Така практика дає усвідомлення свого вибору і можливість приймати свої зважені й усвідомлені вибори. Навіть якщо вони неприємні. Це такий чарівний пендель, який ми можемо самі собі дати, щоби побачити нові горизонти – а по ходу отримати нові скіли, функції і можливості.
Ще одне прекрасне пережиття, яким завдячую карантину, – туга за людьми. Це також і те, з чим зверталися клієнти. Вони питали, як не втратити улюблених людей за час самоізоляції. Нові можливості відкрив онлайн: зум-вечірки, зум-тусівки. Чудове нововведення, яке дає право вибору – бути чи не бути з усіма і скільки бути.
До карантину була якась певна легкість і необов'язковість у стосунках з іншими людьми: зустрічалися – добре, не зустрічалися – теж незле. Завжди було відчуття, що ще можна буде зустрітися. Було таке трохи легковажне ставлення до дружніх контактів – вони є і нікуди не дінуться. Саме на карантині я відчула страшенний брак зустрічей з улюбленими людьми і зрозуміла, що дружні стосунки треба плекати. Це цілком змінило моє ставлення – тепер розумію, що зустрітися може і має бути моїм зусиллям, моєю ініціативою. І що соціальні обмеження не є підставою втрачати важливих людей.
Коли карантин пом'якшав, у мене був список домовлених кав. І настав неймовірно щасливий момент, коли можна було почати їх реалізовувати. Цінність людей, так ніби підсилена, стала в пріоритеті. Якщо ти когось любиш і хочеш бачити, то не варто відмовлятися навіть в умовах, коли мало що можливо, – варто це організувати.
