Думаю, в майбутньому вони зіграють свою роль і зменшать смертність не тільки від ковіду – прості речі завше будуть рятувати життя.
Відверто кажучи, «карантинний шлях» набридає, втомлює і з часом хочеться повернутися до звичного життя. Але того життя вже немає. Прийняти це дуже складно. Мені допомагає прояв інтересу до процесу. Коли ти не в паніці, емоційно не засліплений, а сприймаєш усе із цікавістю: ок, почався шухер, глянемо, як воно буде. Так зберігаєш свій внутрішній резерв – мова про енергію і духовну силу. Зараз в мене саме такий стан: функціональність плюс цікавість, плюс вміння пробачати собі й тим, хто поруч. Практикую гамувати свої емоції, типу я – маленький поні, і вйо маленькими кроками – де ступом, де чвалом. Правда, треба себе час від часу «розгнуздувати». Найскладніше було на карантині, що не міг піти в «Мануфактуру» випити пива.
Принцип покращувати щось маленькими кроками – це від Віктора Франкла, відома його книга «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі». Франкл був в'язнем у Дахау та Освенцимі і, щоби вижити, практикував ці щоденні маленькі кроки: все, що можеш свідомо робити, – роби, це тебе збереже. Можеш лише побритися – брийся. Але щодня, ретельно, якнайкраще. Так і ми жили на карантині, за принципом маленьких кроків: був перелік щоденних справ у побуті, не скасовували прогулянки, я бігав щодня на озері. Маємо тепер постійний розклад на день – це теж до плюсів карантину, ми взяли цей досвід собі надалі.
Під час карантину ще більше проявилася потреба бути відкритим до постійного навчання.
Вже кілька років ми аналізуємо державну систему освіти. Мене дуже непокоїть її негнучкість. В нашій сфері це проявляється так, що диплом майже ніхто не вимагає, бо знання, підтверджені ним, дуже швидко старіють. Якщо хочеш бути в професії, то перевчаєшся і довчаєшся по ходу, постійно розвиваєшся. Теперішній час вимагає вміння швидко адаптуватися до різних змін у житті, тобто постійно вчитися. Час вимагає інших компетентностей, ніж їх дає, приміром, середня школа.
З року в рік виявляємо і фіксуємо системні проблеми шкільної освіти. Як-от шаблонний усереднений темп навчання: якщо ти не встигаєш, якщо пропустив, то не можеш зайти на друге коло і взяти знання. А з другого боку, якщо в тебе інфа заходить, як у суху землю, то бери більше, пришвидшуйся – а ні, стоп, сидимо до 11 класу. Чи ЗНО. Підтримую принцип тестування, але от питання відображають ще одну системну помилку – давати знання, непридатні до застосування. З географії: в яких країнах найбільші поклади вугілля? Мені скоро 37 років, я це знаю, – і що? На якому життєвому етапі мені це допомогло, згодилося? Ні на якому. І нікому не згодилося з усіх, кого знаю.
Тому ми ставимо питання: чи потрібно 10-12 років вчитися в школі, якщо звідти ми не так багато виносимо того, що потрібно. Також ми знаємо, що в теперішній системі освіти є прояви раннього сексуального досвіду, є булінг, тиск і упередженість, є невідповідність оцінок результатам. Коли ми в грудні минулого року зайшли в освітній проєкт, то вже мали уявлення, що би хотіли змінити. Карантин, завдяки дистанційному навчанню, ще більше сфокусував на тому, які потрібні зміни.
Серед плюсів дистанційної освіти в школі ми побачили, що урок на 40 хвилин можна цікаво й зрозуміло подати за 15, що багато зайвих емоцій – і учнів, і вчителів – у Zoom не переносяться. З недоліків – немає цілісності подання матеріалу, немає візуального контакту, без навчання в групі немає усвідомлення свого рівня, бракує конкурентності. Прийшли до висновку, що реформа системи освіти проходить тільки в тій парадигмі, яка є. Поясню на прикладі бізнес-середовища: можемо скільки завгодно покращувати сервіс-маркетинг, але не можемо вийти за межі форми – скільки не вдосконалюй скайп, неможливо передати запах.
Карантин запустив загальносвітову освітню кризу – виклик став глобальним і в кожній країні проявився по-різному. А ми знаємо, що кризи в позитивному сенсі виникають, щоби змусити людей швидше адаптуватися до змін, які вже сталися. В нашій країні освітні зміни, які вже сталися, – це поява різних форм освіти, альтернативної державній.
В межах свого проєкту неформальної освіти ми розглядаємо процес навчання як подорож у невідоме. Є рівень відомого, є цікавість, є шлях до рівня невідомого. За аналогією з подорожжю: можемо йти самі, але групою можемо зайти далі, а з провідником, тобто з вчителем, можемо найкоротшим шляхом вийти на вершину. Коли все стає рівнем відомого, ти вже можеш сам ходити горами, прокладати власні маршрути, підкорювати свої вершини, добирати знання. Зараз укладаємо систему навчання – конструюємо базу і створюємо інструменти, щоби перейти від здобуття сертифікату зі сумою знань до навчання як до стилю життя.
