І небезпека, до речі, нікуди не зникла. Просто ми звиклися з нею. В цьому контексті важливіше інше – недавно помер мій товариш, не від ковіду. І я вкотре побачив, що треба бути завжди готовим до всього – бути готовим до смерті кожен день.
Заповіт я ще раніше написав. Не офіційний, спеціально написав його публічно, в мережі – перш за все для себе самого. І ще для своєї родини. Підчитав, що це така хороша практика – «обнулюватися», такий підсумковий етап – розписати все, щоби міг в будь-який момент спокійно відійти. Щоби рідні знали, як розпорядитися тим, що ти набув. То була справді кайфова штучка – у людей, що найближче, позникали питання, які накрутилися. Бо ж ми зазвичай про таке не говоримо.
Інші важливі теми – сповідь і причастя. У нас це завжди було до карантину. Бо якщо ти, приміром, вмираєш завтра, то було би добре мати «обнулення» і скинути тягар вчинків – щоби мати спокійну і легку розмову з Богом. Коли на карантині прикрили церкви, довелося вдаватися до телефону, щоби реалізувати сповідь. Я церквою користуюся, – і це саме те слово, – як інші спортзалою. В ній відбуваються події, які я відслідковую, бо щось в них для себе знаходжу. Онлайн, звісно, красиво було бути на Службі – проєктор на всю стінку. Але було тільки слово, воно не мало тайни, щось глибоке втрачалося. Ми з Наталею зрозуміли, що довго так не протримаємося. І коли відкрили церкви, то одразу надолужили. Довга розлука із справжньою церквою виявилася для нас складною, з'ясувалося, що ми маємо потребу у повноцінній літургії. Тепер вже знаю: якщо ти ще готовий ходити ногами, то треба виборювати місце і право на спільну молитву, сповідь і причастя.
У нас велика сім'я, і всі з'їхалися додому на час карантину. Пройшли його так, що ніхто не виїв нікому мозок і не відкусив ноги. У нас в родині завжди були правила, бо я у вихованні дітей – консерватор, і є певний рівень дисципліни. Не кажу нікому так робити, але от у нас є спільні і особисті території і є правило не залишати свої особисті речі на спільних територіях. Ще в нас є межа кухні. А кухня – це місце, де їдять. Більше не їдять ніде – це не примха батьків, всім зрозуміло, що потім треба буде весь дім прибирати. Навіть дворічна Маланка старається їсти на кухні. Таке ще правило: не приходити після 24.00 додому. Якщо ти повнолітній і хочеш зігнорувати, то прийдеш о 8.00 ранку – це повага до інших членів родини. Але попередньо зателефонуєш, що вечірка цілодобова. Тепер додалося правило не бикувати з захистом і карантином – миєш руки, береш зі собою маску, антисептик.
Рекомендую людям, поки вони на карантині більше вдома, нехай добре придивляються до своїх помешкань, прислухаються до своїх відчуттів і фіксують, де і з чим їм комфортно, а де не дуже, до чого хочеться торкатися, а що напружує, і таке інше. Щоби коли прийде настрій зробити ремонт, то вже зважати на ці спостереження. Це перш за все про естетику і натуральні матеріали, бо добре видно: як у тебе підлога дерев'яна, ти на ній більше тусуєшся, ніж на ламінаті. Так само з картинами на стінах – відчутна різниця, чи то фотодрук заводський, чи мальована робота. Письмо має емоцію і транслює її тобі – хтось постарався.
Коли я на карантині захворів, то теж зловив емоцію і написав пісню «Господи, слава тобі. Молитва температурна». Пішов записувати її на студію і побачив, що я, може, перший, хто за весь час карантину студією скористався. Пісню цю ми вже заграли – на виході з карантину було два виступи «Пенсії». Для мене радісно знати, що люди мають потребу в живій музиці та живій емоції, а не тільки в АТБ.
